Зв'яжіться з нами: 044 222 91 61

Адвокатське об'єднання

Існування інтернет-мережі і всіх її елементів в правовому полі. Інтернет як частина судової практики

адвокатські послуги київФормат інформаційних відносин вже давно передбачає залежність від мережі Інтернет – її роль для сучасного суспільства важко переоцінити. Щодня інтернетом користуються мільйони людей з різних куточків суші, різних між собою в походженні, поглядах і в багатьох інших моментах. Люди шукають інформацію в інтернеті, отримують знання, надають послуг і навіть укладають великі фінансові угоди. З розвитком інтернету все більше людей починає краще розбиратися в пристрої онлайн-мережі. Однак більшості як і раніше невідомо, що представляє собою домен, які завдання покладені на адміністратора домену та як делегувати доменне ім’я.

Потреба в доменних іменах і самих доменах виникла у міру поширення мережі Інтернет в країнах світу. Сайтів і користувачів ставало все більше, а так як кожен комп’ютер, що підключається до мережі, володіє власним унікальним номером, то логічні складності із запам’ятовуванням десятків і навіть сотень знаків в імені домена. Наприклад, в наші дні для швидкого пошуку певного сайту, необхідно ввести його символічну назву, а не повний IP-адреса, що складається з десятків цифр. З іншого боку, система DNS дозволяє об’єднувати декілька доменних імен під одним IP-адресою, що теж додає зручності.

Будь-які форми і сфери суспільних відносин регулюються правом. В Україні діють певні нормативні акти і в питаннях, що стосуються інтернету, доменів, доменних імен та ін. Так, вперше в нашій країні терміни «доменне ім’я» і «домен» з’являються в правових документах в 2002 році, а саме 12 квітня 2002 року в постанові Кабміну під номером 522 «Про затвердження Порядку підключення до глобальних мереж передачі даних. В тій постанові чітко зазначено, що представляє собою домен і доменне ім’я в українському правовому полі. Потім ці поняття фігурували в статті 1 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та статті 1 ЗУ «Про телекомунікації».

Поняття «веб-сайт» вперше з’явилося в положеннях наказу Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України у 2002 році. Якщо сказати коротко, в даному наказі інтернет-сайт представляється як сукупність засобів програмного і апаратного характеру, що має унікальну адресу в віртуальної мережі. Виходить, щоб позначити певний сайт необхідно доменне ім’я, яке створюють з використанням доменів різного рівня. На ділі ситуація виглядає наступним чином: існує сайт з IP-адресою 69.93.7.169, але при цьому назва його – «http://topr.ua/index.html». Доменне ім’я цього ресурсу – «topr.ua», а домени – – «topr» і «ua».

Варто зазначити, що юридична сторона інформаційних відносин в мережі Інтернет продумана погано. Дуже відчутно, що юристи і суди поки погано продумали правову основу віртуальної мережі на території України, коли відбувається якісь конфлікти, що стосуються мережі Інтернет, в судах.

Згідно з пунктом 12 Постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» в ролі належного відповідача в разі, коли відбувається поширення неправдивої інформації у віртуальній мережі , виступає автор інформаційної статті, а також особа, яка володіє сайтом. Якщо встановити особу автора поширюваної інформації не є можливим, то відповідачем автоматично стає власник ресурсу, так як його силам була створена технічна можливість і умови, щоб недостовірна інформація в результаті була поширена. Досить часто українські суди відмовляють позивачам у задоволенні позову, мотивуючи це відсутністю серйозних доказів, здатних визначити особу власника сайту, на якому з’явилася вперше недостовірна інформація. А якщо довести, що власником сайту є відповідач, то і задовольнити позов позивача суд не береться.

Згідно з українськими законами, дані про власника веб-ресурсу можуть бути отримані на підставі положень ЦПК України від адміністратора системи реєстрації та обліку доменних імен і адрес українського сегмента віртуальної мережі.

Однак, чи є власник сайту власником доменного імені – чи може закон відповісти на це питання?

Суди визначають, що власником сайту є особа, особисті дані якого вказані в реєстраційних документах відповідного доменного імені. Назва домену, яке зареєстровано в певному домені, використовується як позначення відповідного веб-ресурсу. Щоб сайт позначався за допомогою конкретного доменного імені, спочатку потрібно пройти реєстрацію доменного імені у відповідному домені. На обличчя – виникнення правовідносин щодо реєстрації доменного назви, суб’єктами яких стають сам реєстратор, реєстрант, а також адміністратор адресного простору української частини Інтернету в відповідному домені. У процесі реєстрації доменного назви регистрант ділиться контактною інформацією про себе з реєстратором. Сам факт реєстрації доменного назва говорить про делегування прав на доменне ім’я реєстратору. Виходить, що в якості належного підтвердження про те, що конкретна особа є власником сайту, є дані від адміністратора адресного простору українського сегмента Інтернету в конкретному домені або дані, які надає реєстратор.

Також як приклад можна привести рішення від 28.09. 2015 апеляційного суду Чернігівської області щодо справи № 750/13264/14. Згідно з цим рішенням, веб-ресурс є набором документів фізичної чи юридичної особи, об’єднаних під однією адресою або доменним ім’ям. Доменне назва служить як ідентифікатор особистості у віртуальній мережі.

У загальну судову практику не вписується недавнє рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, зроблене в лютому 2015 року щодо справи 320/10302/14-ц. Позивач подав до суду позов для захисту честі, гідності та ділової репутації, а в якості відповідачів вказав власника доменного імені та ВАТ, в якому він працює. У свою чергу, відповідач пояснив, що ні вони, ні ВАТ не є власниками ресурсу, на якому була розміщена стаття, що ганьбить особу позивача. Відповідні запити були подані в національний реєстратор доменних імені, і на їх підставі Мелітопольський суд визнав, що відповідач визнається як власник доменного імені, тобто ім’я сайту, але не як власник самого сайту.

Таким чином, українські суди в різних частинах країни приходять до висновку, що власник доменного імені та веб-ресурсу – це не завжди одна людина, а, цілком можливо, два різних особи, ніяк між собою не пов’язані. Такий варіант можливий, коли власник доменного назви передає права власності або просто в користування іншій людині, використовуючи відповідне договірне зобов’язання, або, коли передача проводиться без належної правової основи. Саме така позиція підтримується і Європейським судом з прав людини, який виніс відповідне рішення щодо справи «Паеффген проти Німеччини». Дана судова інстанція визначила, що власник доменного назви вільний самостійно вирішувати, для чого і якими способами буде використовуватися веб-сайт: чи буде це реклама, інтернет-магазин або власник просто продасть сайт. У зв’язку з цим у виняткового права на користування доменним ім’ям є власна економічна цінність, а, відповідно, це є право власності в контексті статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Після аналізу наведених точок зору можна зробити загальний висновок, що у судів практикується все ще традиційне бачення щодо вирішення цього питання. При цьому можна прогнозувати, що в майбутньому ситуація зміниться, так як передача доменного імені в користування набуває все більшої актуальності. З цієї причини, щоб довести причетність особи до протизаконних діяння, наприклад, у справі про захист честі, гідності та ділової репутації потрібно взяти до уваги всі варіанти відносин з реєстрації та використання доменних імен, які можуть мати місце.

Варто відзначити, що професійний адвокат (Київ) зможе при хорошому збігу обставин змінити українську судову практику в даних питаннях. Якщо вам знадобиться допомога фахівця в захисті своїх прав в контексті інформаційних відносин в мережі Інтернет, послуги адвоката від Grand Veritas стануть надійним захистом для вас в суді і в позасудової практиці.